Історія Мар’яни Александренко
Пройти цей шлях, щоб допомагати іншим
Мар’яна — психологиня, парамедикиня батальйону «Госпітальєри» і нині — слухачка навчальної програми групової кетамін-асистованої психотерапії (Г-КАП). Вона прийшла в програму як учасниця: з власним досвідом втрат, травми й виснаження. Сьогодні вона навчається, щоб допомагати іншим проходити цей шлях.
Вона прокинулася від дзвінка доньки, і вже з першої секунди знала, що сталося щось непоправне, хоча ще не почула жодного слова. Телефон дзвонив настирливо, і в цьому дзвінку була тривога, яка не потребувала пояснень. У їхньому внутрішньому чаті вже з’явилося коротке повідомлення, позначене сухим військовим кодом. Водій її екіпажу, людина, з якою вони працювали пліч-о-пліч три роки, загинув. Він поїхав на виклик сам у той день, коли вона залишилася, бо після важкої евакуації не мала сил навіть підвестися.
«Це було відчуття, що я проспала його смерть», — згадує Мар’яна.
Відтоді її життя перестало бути безперервним рухом і стало послідовністю внутрішніх зупинок. Разом із провиною, яку вона не могла ні пояснити, ні відпустити, з’явився стан, що виявився сильнішим за будь-яке рішення чи намір. Її тіло почало відмовлятися їй служити. Вона не могла випрямити ноги, не могла розслабити спину, не могла повернутися до стану, який раніше був природним і непомітним. Біль не мав чіткої локалізації і водночас був всюди, як нагадування про подію, яку неможливо змінити.
Як психологиня, вона добре розуміла природу травми і знала, що психіка здатна створювати захисні механізми, які дозволяють продовжувати функціонувати навіть після найважчих втрат. Але цього разу знання не допомагало. Вона бачила, як працюють ці механізми, і водночас не могла їх обійти. Саме тоді її увага повернулася до методу, який раніше цікавив її професійно, але ще не став частиною її власного досвіду.
Кетамін був для неї знайомою речовиною, але в іншому контексті. У польових умовах він був засобом, який дозволяв зменшити біль і виграти час, необхідний для порятунку життя. Ідея використати його як інструмент психотерапії вимагала іншого типу довіри, не клінічної, а особистої. Рішення звернутися до кетамін-асистованої психотерапії стало для неї усвідомленим кроком, зробленим у той момент, коли стало зрозуміло, що звичні способи більше не відкривають доступу до того, що потребує проживання.
Важливу роль у цьому процесі відіграв Вячеслав Заіка, лікар, який працював із нею в Центрі психічного здоров’я «Лісова Поляна». Його присутність і професійна впевненість створили простір, у якому вона змогла дозволити собі увійти в досвід без страху втратити контроль над собою.
Перші сесії не були простими, але вони відкрили щось принципово нове. Вперше за довгий час вона змогла відчути, що її тіло здатне перебувати в стані, який не визначається постійною напругою.
«Я зрозуміла, що препарат тримає, що моє тіло може побачити, що це безпечно», — говорить вона.
Це усвідомлення не було миттєвим звільненням від болю, але стало початком процесу, в якому тіло поступово відновлювало здатність довіряти самому собі. Вона почала знову рухатися, спочатку обережно, ніби перевіряючи межі власних можливостей, а потім дедалі впевненіше, відчуваючи, як повертається контакт із тим, що раніше здавалося назавжди втраченим.
Індивідуальна терапія дала їй можливість увійти в цей процес, але згодом вона зрозуміла, що існує ще один вимір, який не може бути повністю відкритий у роботі один на один. Саме тому вона приєдналася до групової програми кетамін-асистованої психотерапії.
Досвід групи виявився іншим за своєю природою. Тут важливим було не лише те, що відбувалося всередині неї, а й те, що відбувалося між людьми. У просторі, де кожен приходив зі своєю історією втрати і болю, виникало відчуття присутності, яке не потребувало пояснень.
Цей досвід став для неї не менш значущим, ніж сама терапевтична робота. Він дозволив відчути, що навіть найглибший біль може бути витриманий, якщо поруч є інші люди, здатні залишатися присутніми.
Сьогодні Мар’яна продовжує цей шлях уже в новій ролі. Вона навчається в програмі підготовки фахівців з групової кетамін-асистованої психотерапії, і це рішення є для неї природним продовженням її власного досвіду. Вона хоче працювати з військовими, парамедиками, ветеранами — з тими, хто, як і вона колись, опиняється в точці, де звичні способи більше не працюють.
Для неї цей метод не є абстрактною концепцією чи професійною технікою. Він став частиною її особистої історії, досвідом, який дозволив пройти крізь стан, що здавався замкненим і незмінним, і поступово повернути собі можливість відчувати, рухатися і бути присутньою в власному житті.