Історія Євгена Даниленка «Мурахи»
«Цілий рік щоночі я бачив один і той самий сон, у якому приходили вони — загиблі побратими»
Після Куп’янська, де Євген втратив майже всю свою бойову сім’ю, ночі вже ніколи не були для нього часом відпочинку: цілий рік йому снився лише один і той самий сон — загиблі побратими. А вдень життя втратило чіткість і опору, розсипавшись на панічні атаки, лікарні, безкінечні спроби втриматися, і зрештою звузившись до меж власного дому, за який було дедалі важче вийти.
Повномасштабне вторгнення не залишило часу на роздуми, і рішення було прийняте майже відразу: спочатку територіальна оборона, але з чітким внутрішнім відчуттям, що це лише етап, адже справжнє місце для нього було в Збройних Силах. І коли знайомому прийшла повістка, а Євген вже був повністю зібраний, у формі й бронежилеті, залишалося лише зробити крок, який він і зробив без вагань: буквально пристебнув товариша до себе наручниками і вирушив разом із ним. Серед побратимів він швидко отримав позивний «Мураха» за здатність витримувати більше, ніж інші, і тягнути на собі довше і далі, ніж здається можливим.
Подальший досвід не складається у чітку послідовність подій, бо фронт швидко перестає бути історією окремих епізодів і перетворюється на стан постійної напруги, в якому час стирається, а звичка жити на межі стає єдино можливою формою існування. Піски, Опитне, Водне, перше поранення, подальші бойові виходи і втрати не вибудовуються в лінію, але Куп’янськ став точкою, після якої внутрішня рівновага остаточно порушилася. Як він сам говорить, це був момент, коли «я втратив майже всю свою бойову сім’ю».
Одного разу на завдання мали йти п’ятеро, але хвороба зупинила його, і ця, здавалося б, випадкова обставина виявилася незворотною, бо з тих п’яти не повернувся ніхто, і цей факт не має пояснення, яке могло б його полегшити або завершити. Згодом поруч з місцем, де вони жили, прилетів КАБ, і він залишився сам у напівзруйнованому будинку, без тепла і без їжі, у стані крайнього виснаження організму, коли тіло вже не витримує, а свідомість починає втрачати чіткі межі, і саме тоді перед ним з’являлися загиблі побратими.
Однак розуміння, що залишатися в поточному стані вже неможливо, переважило, і так Євген став учасником групи ветеранів, які роками жили з резистентною депресією. Сам терапевтичний процес розгортався не як різка зміна, а як поступове входження в інший спосіб досвіду, де під час сесій змінювалося сприйняття власних станів, а між ними відбувалася робота в групі, що дозволяла не лише осмислювати пережите, але й відчувати підтримку, яка не потребує пояснень.
«Мураха» згадуває, що серед учасників були ті, хто вже мав досвід індивідуальної кетамін-асистованої психотерапії, але для себе він цього не обрав би, і пояснення цьому з’явилося через спільний досвід. У їхній групі був хлопець, який довгий час мовчав не через відстороненість, а через неможливість говорити, і тому момент, коли після третьої сесії він почав говорити і посміхатися, став для всіх очевидним поверненням до життя, яке проживалося разом, і саме ця спільна радість за іншого виявилася тим, що можливе лише в групі, де зміни однієї людини стають досвідом для всіх.
Паралельно змінювався і внутрішній стан самого Євгена, і ці зміни не мали різкого характеру, але проявлялися у зменшенні напруги і поступовому зникненні відчуття внутрішнього тиску, який раніше був постійним. Саме в цей період повернулася здатність до творчості, яка набула нової форми, бо, маючи досвід написання віршів, він почав працювати з музикою, використовуючи інструменти штучного інтелекту для створення композицій, підбираючи звучання і поєднуючи текст із музикою, і це стало способом говорити про свої почуття там, де звичайні слова виявлялися недостатніми.
Одна з таких пісень присвячена «Лісовій Поляні», яка в його досвіді постає не як лікарня, а як простір із особливою атмосферою турботи, де увага до людини відчувається у дрібницях і не потребує пояснень. Саме ця атмосфера створює відчуття безпеки, яке не декларується, а проживається, тому природно виникає думка, що звідти не хочеться їхати.
Попри ці зміни, Євген зазначає, що все ще бачить сни тільки про війну, але вони вже не мають тієї замкненої повторюваності, яка тримала його раніше, і в цьому поступовому зсуві з’являється найважливіше — відчуття руху. Паралельно з лікуванням він почав вивчати штучний інтелект, відкриваючи для себе нові способи мислення і творчості, і цей процес стає ще одним кроком назовні, у життя, яке поступово повертає собі не лише форму, а й зміст.
Цей досвід не завершився разом із подіями, а продовжився у формі, яка виявилася ще більш руйнівною, бо протягом року йому снився один і той самий сон, що повторювався без змін і без відступів, повертаючи його щоразу до тієї самої точки, у якій усе вже сталося, але водночас не закінчилося. Після такого сну не приходить відпочинок, а навпаки, виникає ще більша втома, і вдень це не відпускає, проявляючись у панічних атаках, які виникають раптово і позбавляють контролю, змушуючи тіло реагувати швидше, ніж з’являється думка. У цьому стані навіть вихід із дому ставав складною дією, що вимагала зусиль, а іноді ставав неможливим, бо зовнішній світ здавався надто різким і непередбачуваним.
Почався тривалий період лікування, у якому лікарні змінювали одна одну, схеми терапії коригувалися, препарати давали тимчасовий ефект, але не змінювали загального стану, і виникало відчуття руху по колу, в якому є спроби стабілізації, але немає відчуття виходу. У якийсь момент лікарка запропонувала йому пройти групову кетамін-асистовану психотерапію, і ця пропозиція не викликала негайної довіри, оскільки була пов’язана з невідомим досвідом, що передбачає зміну звичного способу переживання і певну втрату контролю, а отже природно викликала сумнів і внутрішній опір.
