Історія Пилипа Духлія
По обидва боки терапії
Можна жити зовні доволі повноцінним життям, керувати проєктами, брати на себе відповідальність, пробувати нове, бути соціально успішним і активним. Можна роками працювати з травмою, пояснювати її іншим, підтримувати тих, хто поруч. І водночас залишатися всередині станів, які не вдається змінити. Не через брак знання, а тому, що є досвіди, до яких не дістатися лише розумінням.
Пилип Духлій говорить про це як ветеран, психотерапевт і людина, яка опинилася по обидва боки терапевтичного процесу.
Він – клінічний психолог і ветеран, учасник навчальної програми групової кетамін-асистованої психотерапії від HUT, а також учасник ветеранської терапевтичної групи. Тобто людина, яка зайшла в цей досвід одночасно як фахівець і як той, хто шукав допомоги для себе. Ця подвійна оптика робить його свідчення особливо точним і стриманим.
Його власний досвід – це роки життя з циклотимією: періоди підйому змінювалися виснажливими спадами, які буквально вибивали з життя, обмежували контакти і залишали наодинці з відчуттям безсилля і сорому. Ці стани супроводжували його ще з підліткового віку, але з часом, коли ресурсів ставало менше, а навантаження — більшим, вони почали проявлятися глибше і триваліше. Після повернення з війни ситуація на певний час навіть стабілізувалася, адже досвід близькості смерті парадоксально додавав відчуття ясності і інтенсивності життя, однак із поступовою адаптацією до цивільності ці стани повернулися і стали ще більш вираженими.
До моменту участі в програмі він уже мав за плечима роки психотерапії в різних підходах і досвід прийому антидепресантів, які давали лише тимчасове полегшення, після чого все поверталося до звичних циклів. Тому рішення спробувати кетамін-асистовану психотерапію не було спонтанним, але й не супроводжувалося завищеними очікуваннями. Швидше це було поєднання професійного інтересу і дуже особистого запиту — знайти спосіб допомогти собі і водночас зрозуміти, чи може цей метод працювати для інших.
Пилип не приховує, що перший крок у цей досвід супроводжувався страхом і напруженням. Питання, які виникають у таких ситуаціях, були цілком конкретні. Чи зможеш ти контролювати процес? Що саме доведеться побачити? Чи повернешся до звичного стану? Водночас поруч із цим була довіра до процесу і готовність дозволити собі цей досвід без повного розуміння того, як саме він розгорнеться.
Сам досвід він описує як стан, у якому послаблюється звична критичність і зникає потреба постійно тримати контроль. З’являється можливість дивитися на власні процеси без звичних захисних реакцій. Одним із ключових образів стало відчуття себе як сплющеного металевого тюбика. Стану, у якому ніби не вистачає простору для дихання.
Саме через цей досвід поступово приходить розуміння того, наскільки багато в житті він стримує. Не лише емоції, а й сам рух назовні, реакції, здатність проявлятися. І відповідно зміна теж виявляється дуже конкретною. Не абстрактне поліпшення, а зміщення від постійного стримування до дозволу на прояв і контакт.
Зміни, про які він говорить, не виглядають як різке перетворення. Але вони чітко відчутні: протягом місяця після сесій у нього не було депресивних епізодів, з’явилося більше енергії, покращився сон, з’явилися нові навички саморегуляції, зокрема через роботу з тілом і розслабленням.
Окремо Пилип підкреслює значення групового формату. Для нього це не лише про підтримку, а й про розширення власного досвіду. Коли інші учасники діляться своїми переживаннями, ти починаєш впізнавати в них частини власного процесу і бачити його глибше і точніше.
Важливо, що він не говорить про цей підхід як про універсальне рішення. Для нього це інструмент, який має сенс тоді, коли ти проходиш його сам і береш відповідальність за подальшу роботу з цим досвідом. І водночас це спосіб зробити психотерапію для ветеранів більш ефективною і менш розтягнутою в часі.
Його висновок звучить майже просто: не стримувати себе там, де можливий прояв. Бо саме в цьому русі з’являється енергія, якої так бракує, коли все залишається всередині.