Три роки: тримаємося разом

Три роки тому весь світ затамував подих, спостерігаючи за Україною. Багато хто не вірив, що українці вистоять. Але вистояли. Стояли перед обличчям загрози, яка здавалася непереборною. Стояли тоді, коли над містами падали перші ракети. Стоять і зараз, коли війна вже стала буденністю для тих, хто спостерігає здалеку. 

Бо більше, ніж боротьба за землю. Це боротьба за гідність. За право на існування. За право обирати своє майбутнє. 

Великі політики ведуть свої великі ігри. Вони підписують угоди, виголошують промови, сперечаються про цифри, маніпулюють питанням допомоги. Але підтримка України — це не лише справа урядів. Якщо ця війна навчила світ чогось важливого, то це ось що: справжня допомога йде не з кабінетів, а з сердець людей. 

Три роки тому Україна змусила весь світ подивитися у дзеркало і відповісти на просте запитання: який бік ти обираєш? 
І мільйони людей відповіли: бік свободи, справедливості, людяності. 

Ті, хто донатили на «Байрактари» та «Старлінки». 
Ті, хто приймали українські сім’ї у своїх домівках. 
Ті, хто не перестав говорити про цю війну, навіть коли новини почали переключатися на інші теми. 

І ті, хто розуміють: допомога потрібна не тільки тим, хто на фронті. Але й тим, хто має зцілитися, щоб будувати майбутнє. 

Бо ця боротьба — не тільки про Україну. Це про те, у якому світі ми всі хочемо жити. 

Ми навчилися стояти разом. Але тепер ми маємо навчитися не відступати.